Полтава в полоні Петра І. Коли Україна звільнить своє осердя від “слави руского оружия”

Монумент заввишки 16 метрів пронизує небо над Полтавою вже понад двісті років: позолочений орел на верхівці колони тримає в пазурах блискавки, а у дзьобі – лавровий вінок. Під лапами орла причаївся морський краб – старий символ Швеції, що тут зазнала поразки від росіян.

Орел дивиться в бік місця найдраматичнішої української катастрофи – на поле Полтавської битви, де спільне військо шведського короля Карла ХІІ та українського гетьмана Івана Мазепи було розбите армією російського царя Петра І 1709 року. Сто років по тому інший російський цар – Олександр І наказав відсвяткувати сторіччя цієї перемоги, заклавши в Полтаві парк і скульптурну композицію в ньому. А потім ще в багатьох українських містах. Запозичивши тріумфальні колони в Римській імперії, Російська імперія в ХІХ столітті маркувала в поневолених південних провінціях стелами з гарматами і багнетами “міста слави руского оружия”.

Радянська влада відновила Монумент Слави після пошкоджень ІІ Світової війни, тож він і нині залишається візитівкою Полтави. Золотокрилий орел виблискує над містом, а також у його сувенірних крамницях на листівках, магнітиках і туристичних брошурках. Полтавська перемога царизму уславлюється тут низкою пам’ятників. Так, наче закон про деколонізацію, ухвалений Верховною Радою понад рік тому, Полтаву не обходить. Спеціально для УП.Культура дослідниця Дарка Дригола розповідає, чого місту бракує для звільнення від російського імперського тягаря.

Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!

Площа біля підніжжя колони “Монумент Слави”, як і Корпусний сад довкола, доглянуті. Тут багато молоді і туристів. Я намагаюсь розпитати їх, чи знають вони, що це за споруда.

Ніхто з моїх юних співрозмовників не прагне дізнатись, якій саме “Славі” встановлено цей монумент. “Ну, просто пам’ятник і пам’ятник… Хай стоїть, красивий”, – відповів мені полтавець, студент місцевого вишу.

У клумбах поруч доцвітають осінні квіти. Їх турботливо доглядає працівниця полтавської міської служби благоустрою. На питання, чи їй не заважає цей російський імперський символ на 11 році війни з Росією, жінка, що не захотіла називати своє ім’я, відповідає досить однозначно: “Це наша історія, це було в минулому, ми не можемо викреслити це. Якщо прибрати все те, що у нас історичне, Полтавську битву, то і Полтави не залишиться. Він вже тут стоїть скільки років. Нам треба будувати майбутнє і будувати якісь нові пам’ятники, а цей залишити в спокої”.

Схоже, не бачать у цій ситуації особливої проблеми в міському департаменті культури. Мовляв, вся відповідальність на присутність у місті імперських символів лежить на Міністерстві культури. А звідти ніяких розпоряджень не надходило.

Я поспілкувалась про це з директоркою департаменту Оленою Ромас. І ось що вона відповіла: “Департамент культури, молоді та сім’ї Полтавської міської ради немає правових підстав щодо вжиття будь-яких заходів, у тому числі і створення попередніх планів, алгоритмів дій поводження з пам’ятками Полтавської битви”.

Полтавська влада і справді не має права зносити “Монумент Слави” самотужки. Композиція, що прославляє російську перемогу над Україною, добре охороняється українським законом: вона є пам’яткою монументального мистецтва національного значення і внесена до Державного реєстру пам’яток під номером 160010-Н. Тож, у Полтаві чекають вказівок із Міністерства.

Як в інший спосіб очистити Полтаву від імперського спадку й реалізувати Закон про “Про заборону пропаганди російської імперської політики”, в департаменті не знають. Говорять, що “координують” і “підтримують” роботу над цим Державного музею-заповідника “Поле Полтавської битви”.

Музей російського тріумфу

Окрім колони, поміж символів російського панування в Полтаві є ще величезна ротонда з написом “Врємя лєчіт рани”, пам’ятник на місці відпочинку після битви Петра І і монумент царському генерал-майору Келіну. Останній цитує один із російських історичних міфів про оборону росіянами зайнятої Полтавської фортеці та “доблєстних полтавцев, которие отбівали ожесточьонниє штурми”.

Це є пафосною маніпуляцією, адже у фортеці здебільшого залишались жінки, діти, старі. Сам Келін отримав наказ від царя: в разі відступу росіян – спалити фортецю разом із місцевими. Оборону ж тримали російські полки.

В самому Державному історико-меморіальному заповіднику “Поле Полтавської битви” відвідувачів не полишає тінь Петра та слави російської зброї. На вході до музею їх зустрічає пам’ятник російському царю, щоправда, загорнутий у чорний поліетиленовий пакет.

За часів незалежності, а надто під час президентства Віктора Ющенка, в музеї з’явилися згадки про українських військово-політичних діячів: Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка. Український контекст – це перші два зали та останній, решта просторів досі демонструють нам детальну історію перемоги московської армії над шведською, відтворену радянськими майстрами.

Реконструкціям баталій, численним зразкам зброї та величезним портретам Петра (раніше було зо 20, наразі 3) щедро відведені великі простори. Тоді як різанина в Батурині, яку влаштували за наказом цього російського царя, ілюстрована парою артефактів, роздруківками А4 та QR-кодами, що відсилають відвідувачів шукати в інтернеті інформацію про цей акт геноциду.

Саме за радянських часів була створена та зібрана основна експозиція: гармати різного розміру та виду, камзоли, медалі “За перемогу під Полтавою”, герби російської імперії, художні план-схеми оборони, монументальні картини битви. Тут і досі не вистачає деміфологізуючих коментарів до багатьох об’єктів і залів.

Розповідаючи про оборону фортеці, український державний музей ставить відвідувача на сторону російської армії. Спроби протиставити цьому вражаючому імперському наративу (гармати в людський зріст, монументальні діорами та живопис) роздруківки виглядають жалюгідно.

Це наштовхує на думку, що варто не просто переосмислити концепцію музейної експозиції, а перезапустити весь музей. Щоб відійти від його нинішнього смислового фундаменту – міфу про Полтавську битву як таку.

До того ж підказки та дороговкази в музеї є. Дослідники заповідника вже давно й плідно співпрацюють зі шведськими колегами. Тут представлені цікаві артефакти: посмертна маска Карла ХІІ, військові карти, ескізи обмундирування, гравюри, книги, портрети швецьких полководців. Вони розповідають, якою доленосною була поразка Швеції в Північній війні – це радикально відвернуло цю скандинавську країну від імперськості.

Пасивність музею, бажання залишити все, як є, обурює активну полтавську громадськість, особливо ветеранську спільноту. У виданні “Новини ветеранів” українські воїни висловили своє обурення. “Ветеранам боляче бачити російські сліди в Україні”, – цитує видання колишнього військовослужбовця ЗСУ Максима Вареника.

У відповідь керівництво музею наголосило на своїй українській позиції, але не погодилося з ідеєю радикально змінити концепцію музею. Мовляв, Полтавська битва – явище ще не до кінця досліджене, тому будуть і далі з ним розбиратись. Та з експозицією, на думку дирекції, все гаразд, вона враховує всі сторони.

Як звільнити полтавські вулиці від російського царя

Дискусії про те, що робити з російськими імперськими пам’ятками в просторі міста, точаться в Полтаві не перший рік. Та запеклими їх не назвеш – вони зрідка полишають вузькі кола активістів і дослідників. І колона, і пам’ятник спочинку Петра цілком вільно циркулюють у масовій свідомості без особливих “переозначень”. Вони представлені і на численних полтавських сувенірах, і як визначні полтавські локації є місцем “паломництва” туристичних екскурсій.

Царська провінційна шаблонна забудова, характерна для багатьох українських міст ХІХ століття – цілком легітимна частина міської ідентичності Полтави. Як і характерне тоді російському царюванню возвеличення Петра І в його підкоренні українських земель. Окрім пам’ятників, це ще й пушкінська поема “Полтава” і її продовження в опері Чайковського “Мазепа”. Історичні міфи, сконструйовані за царату й утверджені радянською пропагандою, теж із голів сучасних полтавців нікуди не вивітрились за ці роки нової війни Росії проти України.

Що з цим робити, розуміють в Інституті національної пам’яті. Про це говорить його представник на Полтавщині Олег Пустовгар: “Настав час переміщення цих пам’ятників із публічного простору в музейний. Пора створити на території Державного музею-заповідника “Поле Полтавської битви” кластер, присвячений російській монументальній пропаганді. Думаю, для туристів було б цікаво довідатися, як протягом століть мізки українців засмічувалися “рускім міром”, в тому числі й через створення потужних монументів, які символізували окупацію України”.

Та без активної включеності в процес місцевих влади і громади справу не зрушити з місця жодними рішеннями згори. Інститут разом із заповідником вже розпочав роботу в цьому напрямку – в 2020 році створили виставку “Мазепа, Карл ХІІ. Петр І. Топ-10 міфів ру.пропаганди”. Візуальні матеріали з неї та дослідження зараз представлені в залі музею Полтавської битви. Інколи Інститут використовує їх у просвітницьких лекціях в регіоні. Проте цей проєкт потребує ширшого представлення в Полтаві, зокрема і фізичної присутності біля “Монумента Слави” в центрі міста серед основних потоків туристів і містян.

Бракує місту і широких обговорень свого минулого, представлення ширшої історії Полтави в міських театрах, мистецьких школах і музеях, серед митців і дослідників, у спільнотах туристичних гідів і вчителів історії, працівників міської служби благоустрою, зрештою.

Олег Пустовгар погоджується: Полтаві є довкола чого будувати свою ідентичність, багато що місту варто повернути на свою ментальну карту, відкриваючи справжню, незрозсійщену історію.

“Звісно, важливо створювати місця та об’єкти для пам’ятнання героїв сучасної російсько-української війни. Та важливо пам’ятати, на чиїх плечах вони стоять. Дуже важливо взаміну позиції, що Полтава – центр російської губернії, актуалізувати тему Полтави як центру полку Гетьманщини, ранньомодерної української держави”, – пояснює Пустовгар.

Прибравши з вулиць російського царя Петра і “славу рускому оружию”, Полтава нарешті матиме шанс перестати бути містом великої української поразки. І на повну силу розкриється, наприклад, як місто полтавського літературного феномену.

Саме звідси походить Іван Котляревський, автор легендарної “Енеїди” і батько сучасної української мови. Саме з Полтави можна було б почати масштабне українське переосмислення спадщини й іншої світової літературної знаменитості – Миколи Гоголя. Полтава була батьківщиною і яскравих, хай і радянських, літераторів, наприклад, сатирика Михайла Зощенка і пролетарського пропагандиста Анатолія Луначарського…

Не бракує Полтаві і воєнних героїв. Тут народився і мужнів майбутній отаман військ УНР Симон Петлюра.

Полтавчанкою є і зірка німого кіно Віра Холодна. Звідси один із засновників держави Ізраїль Іцхак Бен-Цві.

Щоб допомогти владі Полтави дати раду з імперською спадщиною, минулого тижня місто відвідала велика столична комісія: народні депутати на чолі з головою комітету гуманітарної політики Микитою Потураєвим, верхівка Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Їх зустрічало керівництво міста і області.

Зі слів Олега Пустовгара, новий міністр культури не знав, що в Полтаві досі існує аж стільки пам’ятників Петру І та його перемозі: “Міністр Точицький висловив здивування: “А що досі, на третьому році повномасштабної війни, тут робить пам’ятник російському імператору? Чому його досі не прибрано?”.

На зустріч до делегації з Києва запросили громадську організацію “Збережемо Полтаву”. Але не активістів-ветеранів, які жорстко відстоюють усунення імперських маркерів із публічного простору міста.

Зрештою, як пише Пустовгар, виконувачка обов’язків міського голови Полтави Катерина Ямщикова дала “усне доручення музейникам запропонувати ідеї щодо переозначення ротонди”.

Формально, тепер слово за Міністерством культури – воно може вилучати пам’ятки з реєстру. І може зобов’язати місто перенести їх із публічного простору до музейного. Проте чи це стане лише механічним актом на вимогу закону, чи спонукає владу міста та його громадян звільнитись від полону російської імперської міфології?

Колись археолог і музеєзнавець Михайло Рудницький написав: “По катастрофі 1709 року Полтава — якраз в силу своєї провінціяльности — дуже скоро не тільки замирюється з російським режимом, а навіть пишається своєю славою, славою міста перемоги Росії і смерти української незалежности, славою, що так досадно в’яжеться з нею в затасканій римі поетів”.

Тож, подолати цю провінційність – завдання із зірочкою. Не лише для полтавчан, а й для всіх нас.